- Перегляди: 2642
Я сама пережила аборт, і те почуття провини та сорому, яке тепер є у мені, не можливо описати словами. Я б хотіла поділитися з вами своїми враженнями від аборту. Може, після цієї публікації абортів стане менше…
Я пам'ятаю дуже чітко, як заходжу в просторе приміщення з білими стінами і бачу довгий коридор, у глибині якого губляться обриси предметів. У кімнаті ліворуч розмовляють лікарі у блакитних халатах і кажуть, не приглушуючи свого голосу, виразно і чомусь занадто різко.
‒ Чого трясешся? ‒ запитує жінка-лікар. ‒ Народжувати треба, а якщо не можеш народжувати ‒ то зробимо все і справі кінець.
Вона проводить мене в іншу кімнату, і я вперше за довгий час починаю відчувати сильне тремтіння, з яким неможливо впоратися, ‒ великі судоми, які нічим не можна заспокоїти. Мені починає здаватися, що в мене жар, і вся справа лише в температурі приміщення, в якому я опинилася. Крізь вікно я бачу будинки і небо, все це дуже сіре, тьмяне і наче втратило світло. У кімнаті чотири ліжка, які стоять у ряд досить близько одне до одного. Потрібно роздягтися догола. Я знімаю з себе чоботи і джинси, потім настає черга блузки і нижньої білизни. Холодно. Мені потрібно одягти напівпрозору блакитну накидку і одноразові бахіли на голі ноги.
Потім сказали лягти. Я відчуваю страх, який грудкою піднімається до самого горла, і я закриваю обличчя руками, щоб хоч якось відволіктися. Поруч зі мною лежить інша пацієнтка ‒ вона дивиться на мене переляканими і співчуваючими очима.
‒ Чому? ‒ питає вона. ‒ Та людина, твій чоловік?
‒ Ні, ‒ відповідаю я, і додаю: ‒ мені страшно.
Вона киває головою у відповідь і ще говорить, говорить багато і невиразно. Згодом відчиняються двері.
‒ Кого візьмемо? Цю? ‒ чується голос лікаря.
Вони відводять мою сусідку, але потім дуже швидко, через кілька хвилин, повертають її в палату, бо перед наркозом не можна їсти, і тепер їй потрібно чекати тут ще годину. Тепер вони дивляться на мене.
‒ Іди ти.
Я встаю і не бачу практично нічого, крім лікаря і ще двох жінок. Мені потрібно подолати коридор, він дуже невеликий, але мені хочеться думати, що він довгий, дуже довгий.
‒ Вставай на ваги.
Вони маленькі, ці ваги. Я ледь на них вміщуюся. Стрілка кидається посередині між мітками «50» і «60», але я не можу розібрати точно і сходжу з них. Тепер операційна. Потрібно сісти на крісло, поруч з яким стоїть циліндричної форми тумба зі шлангом, прикріпленим до неї. Я залажу на крісло, і жінка починає посувати мене до себе. Мені страшно так, що хочеться кричати.
Я бачу навпроти себе велике вікно і білу стіну, але потім я повертаю голову і помічаю обличчя лікаря, який набирає у шприц ліки. Я бачу це обличчя дуже виразно, у нього прямий ніс і великі очі якогось темного відтінку, я хочу зловити в них хоч дещицю співчуття, але її немає, і сльози починають котитися з моїх очей. Я плачу і не можу зупинитися. Я не видаю ні звуку, але я плачу так, як у дитинстві, ‒ безпорадно і тихо.
Жінка перев'язує мені обидві ноги джгутом. Те ж саме робить лікар і з моєю рукою.
‒ Стискай і розтискай кулак. У тебе дуже тоненька рука і зовсім не виражені вени. Важко буде потрапити.
Я стискаю кулак якомога міцніше, але розумію, що сил навіть для цього недостатньо.
‒ Якщо ти будеш плакати, то тебе не візьме наркоз.
Шприц, голка. Голова жінки між моїх, яка дістає якийсь металевий і досить довгий інструмент. Я закриваю і знову відкриваю очі ‒ так повторюю рівно два рази. Рівно двічі в моїй голові майнула думка про те, що я поки у свідомості. Я відчуваю холод і вібрацію, що йде від шиї до голови.
Раптом я кричу кілька разів, і від цього ж і відкриваю очі.
‒ Мені боляче!
Я лежу в палаті, вкрита пледом, на моїх ногах ‒ шкарпетки. Я відчуваю дуже сильний, невіданий раніше біль внизу живота і запитую у сусідки:
‒ Мені вже все зробили? Мені правда все зробили?
‒ Так, так, ‒ каже вона. ‒ Лікар тебе приніс на руках. Скоро поведуть мене. Ти полежи трохи.
Я вдягаю білизну, одяг, годинник. Входить лікар і робить мені укол. Потім прийшов час для УЗД. Я встигаю подивитися на екран і побачити, що чорної плями, всередині якої лежало, згорнувшись, маленька людина, вже немає. Ще годину тому вона було. А тепер її немає. Її не буде. Людина залишилася в кімнаті з білими стінами, вміст насоса потім викинуть або виллють ‒ і не буде цієї людини, якій я була матір'ю.
А потім настає стан притупленої свідомості. Ми їдемо в машині. Я сиджу і крізь одяг бачу свої руки, які наче зсередини просвічуються, і тонкі сині вени, в яких тече кров. Моя душа відокремлена від мене, я тільки дивлюся на свої пальці, що спочивають на колінах і тремтять від холоду, ‒ я бачу їх, але не відчуваю, це просто предмети, у яких немає прямого відношення до мого тіла. Мені хочеться посміхатися від того, що я зовсім нічого не відчуваю ‒ ніякого болю, ніякого страху і ніякого щастя. Щастя більше немає. Чи буде воно?
Анна
Джерело: http://zazhizn.dp.ua/publ/posle_aborta/ja_sama_perezhila_abort/3-1-0-128