- Перегляди: 5492
Після народження першої дитини, я, як і багато жінок, відчула сплеск любові до всіх малюків на світі. Я почала підробляти в благодійному фонді, який допомагав сиротам і хворим дітям, − писала статті. Одного разу наш фонд почав розвивати новий проект «За життя», де пропонувалася допомога майбутнім мамам у важкій життєвій ситуації. І от мені замовили статтю про аборти.
Дуже не хотілося писати на цю тему, оскільки я сама в минулому робила аборт. Я вважала це своєю помилкою і мені було дуже важко, але в принципі визнавала за жінкою право на переривання вагітності. Та писати треба було − і я почала вивчати інформацію. Звичайно, потрапивши на потік покаянних розповідей про аборти, довго не могла відірватися. Не хотілося ятрити минуле. Я розуміла, що вчинила вбивство, і дуже шкодувала, але останні роки рідко про це згадувала, ніби й немає на мені цього гріха... За ту ніч я змінила свою думку про аборти, про те, що це допустимо − за соціальним станом і просто за бажанням жінки. І стала згадувати, як це було в мене.
П'ятий курс університету, січень. Я зустрічаюся з людиною, яку люблю і який не любить мене − так я думала. Чекаю, коли він мене залишить. І ось − вагітність. 2-3 тижні. Повідомляю хлопцю. Він на першому курсі аспірантури і налаштований на кар'єру, а не на дітей. Після мого повідомлення блідне. Приречено повідомляє: «Якщо ти вирішиш його залишити, я, звичайно, з тобою одружуся... Але я б не хотів зараз дітей». Мені не потрібні такі послуги. Я гордо відповідаю, що, може, ще й не піду за нього заміж. Приймаємо рішення робити аборт. Ми, звичайно, гуманісти, тому медикаментозний. Знайти лікаря неважко − я підробляю кур'єром в гінекологічній клініці. Грошей немає, але позичає сестра.
Чому я на це зважилася? Просто не хотіла дитини − тоді, відразу після університету. Хотілося працювати. Не хотілося залежати від чоловіка, який мене не любить, так само, як не хотілося залежати від власних батьків. Звичайно, якби хлопець сприйняв мою вагітність з ентузіазмом, я б залишила дитину. Це його частина провини. Та головна − на мені, тому що це було моє рішення, моє небажання народжувати, і я це прекрасно розуміла.
Далі − тиждень з початками токсикозу. Мені дуже погано. Намагаюся гнати від себе відчуття розквіту, на мій подив, материнського інстинкту (я дітей ніколи особливо не любила) і лякаю себе уявними безсонними ночами з немовлям на руках. Вдається.
На 4-му тижні вагітності приймаю першу таблетку. Думаю про те, що ось зараз зупиняється життя всередині мене і... вже нічого не повернути. Намагаюся замінити в своїх думках «зупиняється життя» на «припиняється розвиток». Почуття падіння в безодню. Я роблю щось таке, після чого вже ніколи не стану колишньою. Плачу навзрид. Хлопець дивується: що це на мене найшло? Зрозумів тільки зараз, коли дізнався, що таке батьківство...
Потім друга таблетка… Кошмарів про крихітне тільце розповідати не буду, нічого такого я не побачила. Токсикоз відразу припинився, стало легше. І все…
А через кілька днів був сон. Мені наснилися двоє немовлят, загорнутих з головою в чорні пелюшки. На ранок мені подзвонила радісна мама, яка ні сном ні духом не відала про аборт: «Ти знаєш, мені наснилися двоє руденьких малюків! Напевно, у вас з Льошею будуть дітки!» Мій хлопець рудий. А мама не божевільна − їй дійсно рідко сняться сни, але влучно. Не те щоб пророчі, але якось досить багато в них збігів з реальністю. У бабусі моєї була двійня. Двійня часто народжується у жінок через покоління. На УЗД ще не видно було, скільки там зародків: один чи два. Але мама часто мені говорила, що в мене може бути двійня, і це було однією з причин, чому я зробила аборт: без грошей, без роботи, на орендованій квартирі, та ще з, не дай Бог, двійнятами... Мамі я розповіла про аборт декілька років тому, будучи вдруге вагітною.
Перший рік після аборту було важко. Злилася страшно на Льошу, хоча розуміла, що звинувачувати його особливо нема в чому. Злилася більше тому, що він не розумів, як мені. Мало не розійшлися. А потім якось стихло в душі, забулося.
Минуло 4 роки. Я все ще була з Льошею. І відносини наші стали зовсім іншими − прийшла любов, ми стали цінувати одне одного. Навіть не вірилося, що таке можливо. Я завагітніла. Він, звичайно, знову не хотів дитини, але аборт не пропонував. А якби й завів про це мову, я б не розглядала цю пропозицію. Ми одружилися. Я запропонувала йому бути присутнім на пологах, він відмовився. Я спочатку образилася, а потім махнула рукою. Але до моменту пологів він дозрів, в лікарні активно бігав навколо мене і підбадьорював. У нас народилася чудова дівчинка. Щось у мого Льоші всередині перевернулося. У пологовій палаті вперше в житті він цілував мені ноги. Від любові? Від вдячності? Зараз донечці півтора року, чоловік – найбільш люблячий і турботливий у світі тато, і все у нас прекрасно... Майже.
Після ночі сидіння над сповідями про аборти я подумала: «Так, аборт − це жахливо. Але впевненість у тому, що Бог (або доля) завжди карає за аборт − це перебір. Ось адже у мене все добре... »
І раптом зійшлися частини пазлу, і я побачила власне ... не те, щоб покарання, але справедливу плату. Мені 27 років. Жити б цілком для себе, для родини, для дитини. Батьки в такому віці зазвичай ще допомагають, а не вимагають допомоги. А мій батько в психіатричній клініці. І раз на тиждень я, з дитиною поперед себе, їду двома транспортами в інший кінець міста, везу йому передачу. Другий раз на тиждень їздить сестра. І це б ще закономірно − татові вже 75 років. А ось мама... Їй 66, і хворіти начебто рано. Але через рік після мого аборту вона невдало впала на обледенілому ганку і зламала шийку стегна. Слава Богу, ходить, але на милицях. Живе самостійно. Але другий день на тиждень у мене для мами. Чоловік в єдиний вихідний сидить з дитиною, а я їду купувати продукти, прибирати, робити всякі дрібниці, з якими людина на милицях не може впоратися самостійно. Мама і тато − мої безпорадні немовлята. І нікуди я втекла від відповідальності, від залежності. І якщо діти ростуть − і свободи стає більше, то з батьками буде ставати тільки важче.
Час доглядати за батьками приходить для кожного. Тільки для мене він прийшов дуже рано. І паралельно з турботою про маленьку донечку. Дуже нелегко...
Коли я розповіла, що пишу статтю про неприпустимість абортів, чоловік сказав: «Звичайно, я зараз по-іншому на це дивлюся. Як подумаю, що нашу Машу крихіткою рвали б на частини... Але бувають випадки, коли аборт доцільний». Знаєте, чому він так сказав? Тому що не дивився, як я, в Інтернеті фото з розірваними тільцями. Він не хоче і не захоче на це дивитися. Якби побачив − змінив би думку, я впевнена. Так і більшість з нас, особливо чоловіки, уникають думати про страшне. Простіше говорити не «аборт», а «переривання вагітності». Простіше не бачити ручки, ніжки, голівки і назвати це біоматеріалом. Зручніше так.
І ще: я ніколи не розкажу своїй доні про те, що робила аборт. Моя мама, яка дуже любить дітей, з 14-ти років говорила мені: «Якщо раптом завагітнієш − ні в якому разі не роби аборт. Виростимо! Аборт − це жахливо». Я їй вірила. Всю виховну роботу звела нанівець розповідь мами про те, що їй теж довелося одного разу зробити аборт − по життєвих обставинах. І що всі мамині дорослі знайомі і мої теж його робили. Теж, звісно, по необхідності. В голові відклалося: це жахливо, це вбивство, але якщо життя заставить − то можна...