- Перегляди: 2895
Про шостий кесарів розтин не чули навіть православні акушери. Я була наче сапером на не розмінованому полі без карти, аматором-дресирувальником хижаків, терористом - смертником, людино-павуком без спецефектів, Чіпом без Дейла з нездійсненним завданням. Це розповідь про мою вагітність...
- Приходь, подивимося, - сумно сказала мій лікар по телефону.
Це було найкраще, що я почула за всю вагітність. Далі аналізи показали, що вагітність не розвивається.
- Почекаємо, - сказала мій лікар.
Ми почекали - і вагітність розвинулася. Далі була кровотеча. На УЗД було видно, що плід прикріплений до рубцю від попередніх кесаревих.
- Це класифікується як позаматкова вагітність. Її не зберігають, але я навіть не знаю лікаря, який ризикне вам робити аборт, - сказав мені узедист.
Потім мені сказали, що рубець дуже тонкий і прикріплена до нього плацента рве орган миттєво, без симптомів. Це означає швидку і безболісну смерть без покаяння матері і немовляти відразу.
Згодом говорили, що дитина помре внутрішньоутробно, так як через рубець не йде харчування.
Пізніше мені сказали, що по УЗД та аналізам у дитини простежуються серйозні вади розвитку. Але на цьому моменті це вже не мало для мене значення.
Потім стверджували, що плацента дуже низько, вона відірветься і викличе кровотечу, яку лікарі можуть не зупинити й на операційному столі.
Пропускаючи лекції про відповідальність у кабінеті генетика і «доброзичливість» лікарів жіночої консультації, я з'ясувала, що в кращому випадку всі гинуть миттєво, в гіршому - довго і по черзі.
- Вагітність така не виношується, шансів немає, хоча все буває, - попереджали хороші лікарі.
- Але це ж жива дитина, - відповідала їм мій улюблений лікар.
- Безвідповідальна, бездушна мамаша, але вирішувати тобі, - казала вона мені.
Спочатку було страшно, потім погано, потім сумно, потім стало все одно від безвиході.
До кінця вагітності я стала хоробрішою. «Вічно ці лікарі перебільшують», - думала я, розглядаючи верхівки сосен на дачі за 60 кілометрів від Москви.
«Піду погуляю до метро за морозивом», - думала я, вже лежачи в пологовому будинку на найсуворішому постільному режимі.
Настав день операції. Напередодні мене провідала адміністрація клініки та завідувачі різних відділень, які, мені здавалося, не мають відношення до вагітних. Сказали, що операція буде дуже складна, щоб я була готова до всього. Я подзвонила до свого духівника і була готова.
Все сталося рівно за десять хвилин до початку запланованої операції. Тобто коли частина лікарів мила руки, інша - одягала халати, а хтось підбадьорливо поплескував мене по плечу, - сталося все, чим мене лякали всю вагітність. Воно відірвалося, розірвалося, полилося.
Я думала, що так швидко возять на каталках тільки в кіно і лікарі, по коридору так бігають теж тільки в кіно. Я встигла зробити два «дзвінка другу» - чоловікові і духівнику. У мене вихопили телефон і кинули на стіл. Здавалося, що вони будуть різати без наркозу. Моя лікар залила йодом халат головлікаря. Останнє, що я чула, як викликали дитячу реанімацію.
Прокинулась я від того, що дуже стримана на емоції лікар сиділа поруч і гладила мене по голові. «Напевно, їй було страшніше, ніж мені», - подумала я, і мені стало соромно.
- Від метро ви мене б не дотягли, - кажу.
- Ти безвідповідальна і бездушна мамаша, - відповідає, - з дитиною все нормально. Вона в загальному дитячому відділенні.
Це зовнішній сюжет.
Мене так накрило Благодаттю Божою, Милістю Божою, що було страшно вдихнути. Усередині все притихло і стало на свої місця, коли не хочеться нічого просити, а хочеться тільки дякувати. Я раптом фізично відчула «дух мирний» і близькість Бога.
Ти робиш такий маленький крок до Бога (всього лише не вбити свою дитину), а отримуєш такі багатства, що навіть страшно…
