Font Size

SCREEN

Profile

Menu Style

Cpanel
Консультаційний центр "КОЛИСКА ЖИТТЯ" 

helping

 Допомога жінкам у кризовій та небажаній вагітності, жінкам із постабортним синдромом.
вул. Сагайдачного 14 (Архикатедральний Собор УГКЦ) м. Тернопіль
Телефон гарячої лінії (097) 923-02-04


дети как мусорМене щоранку нудить. Але бути вагітною я не можу! По-перше, у мене вже є двоє дітей, і Господь просто не може не знати, що мені їх цілком вистачає. По-друге, я тільки недавно розлучилася з чоловіком, і третя дитина мені зараз абсолютно не потрібна, тому що вона не його. По-третє, народжувати треба тільки від коханих, а я не люблю нікого, крім мого колишнього чоловіка. По-четверте, лікар після другого кесаревого розтину говорила, що у мене тепер все настільки вшито, що вирости дитина там просто не зможе. Але ж нудить! Сьогодні 3 січня. Зранку просто немає сил встати. І нудить! Навіть не знаю, що гірше: безсилля чи нудота. Все, йду до лікаря сьогодні. Збиралася напівзігнута, намагаючись дихати через раз, їхала в таксі з трьома зупинками і трьома пакетами. Водій розуміючи посміхався. До лікаря зайшла як на розстріл…

Я вагітна! Але ж цього не може бути! Лікар втішає тим, що дитині розвиватися ніде і швидше за все вона загине ще до 2 місяців. Чекаю. Реву. Безвихідь. Пам'ятаю, як чекала, носила, народжувала перших двох своїх дітей. Вагітності були нелегкі (або я така невдала), але такі радісні і бажані, а друга вагітність була ще й довгоочікуваною. Як же я насолоджувалася кожною хвилинкою, намагалася насолодитися, закарбувати все в пам'яті... Купувала речі, іграшки, пустушки... В перший раз була ще студенткою і не усвідомлювала й половини того, що відбувалося, а другу вагітність плекала і пестила щосили. Я любила своїх малюків і чекала.

Поїхала в храм. Плакати вже просто втомилася. Пішла до священика (ходжу до нього на сповідь і просто поплакатися), розповідаю про свою гірку долю, вмиваюсь слізьми. Чекаю, що ось зараз він пошкодує мене і все вирішить. Завжди так було, приходила в сльозах, а йшла окрилена. Розумію, що на аборт не дасть він дозволу, але якось і вирішить все. Він втішає, шкодує, а мені так шкода себе, що я ще дужче розходжуся. І тут священик раптом грізно так говорить: «Це що таке! Квартира своя, машина, батьки є, друзі, я допоможу завжди. А вона ще реве і нарікає! А ну-бо припини!» Від несподіванки я одразу перестала плакати (спасибі священику за терапію) і «включила» голову. Пішла додому, втішаючись тим, що лишилося лиш 1,5 місяці, які лікар мені обіцяв.

Сьогодні 9 тижнів. Сил немає від нудоти, сліз, думок про дітей і колишнього чоловіка, який тепер вже точно не повернеться. Зважилася – йду на аборт. Мама підтримує: не треба обділяти старших, адже треба їх виростити гідно, одягнути, вивчити, щось дати їм в житті... Третя дитина буде тільки тягарем всім нам. Подзвонила подружці, розповіла, поплакалась, повідомила про своє рішення. Вона спробувала відрадити, але я глуха! Я все вирішила! Я НЕ ХОЧУ!

Ранок. Черга жінок. Посміхаються, жартують, щось шепочуть. Я просто дивлюся на всіх і намагаюся не думати. Зайшла жінка, після неї піду я... У кишені халатика завібрував телефон. Дістаю − моя Маринка, подружка. Відкриваю смс і блідну майже до непритомності: «Давай, йди. Зараз твоїй дитині руки-ноги відривати будуть, щоб потім тобі і старшим дітям було добре!» Вийшла медсестра − за мною! Ноги ватяні, навіть встати не можу. На обличчі щось таке, що медсестра викликає наступну після мене, а мені каже: «Додому йди». Ще близько години сиджу – ні на що немає сил. Потім на ватяних ногах йду додому.

Я вагітна… Сьогодні вже три місяці. Це маленьке життя таке чіпке! Воно абсолютно не зважає на те, що ніде розвиватися і на слова лікаря. Просто обурливо! Радує лиш те, що мене вже не нудить. Я почала просити Господа, щоб він не дав мені доносити цю вагітність. Батько цієї дитини − людина, з якою я зараз живу. Я не люблю його, а просто терплю, тому що він радий дитині і чекає її, тому що обіцяє любити свою дитину і ростити моїх. Не те щоб не вірю, але якось це слабо втішає і зовсім не радує. Чому ж так нерадо!

Березень. Прийшов колишній, просить прийняти. Пораділа. Моє жіноче єство задоволене − він все-таки прийшов просити про це. Сказала про вагітність, чекала вибуху. Він не зрадів, але теж обіцяв ростити і любити. Вирішила подумати. Чоловік кинув двох своїх дітей, то де гарантія, що не кине потім трьох? Що буде любити мою дитину? Я її не люблю, а чужий дядько буде? Той, який вже один раз зрадив… Вирішила запитати у колишнього про гарантії. Краще б не питала. Вигнала… В засмучених відчуттях пішла в магазин для вагітних і набрала купу одягу для себе. Я такий чарівний пузатенький Карлсон! Хоч це радує.

Я все ще вагітна. Я все ще молю Господа, щоб я не доносила, щоб десь сильно впала, адже березень, ожеледь... Але поки всі мої молитви не почуті.

Вже квітень. Я була на УЗД. Чекаю хлопчика. У мене вже є хлопчик. І дівчинка. Я їх люблю. Я не зможу любити ще одного. У мене просто не вистачить на це сил, душі, серця. Діти запитують про дитину і чекають її появи. Трохи ревнують, питають, чи буду любити їх потім. Дурні! Тільки їх і буду, а цю дитину не зможу. Дітей треба народжувати від коханих чи не народжувати зовсім. Тому що їх треба любити, а як любити дитину, батька якої ледь терпиш? Я не можу. Я не люблю. Я не хочу. Я все ще молю про те ж. А маленьке життя чіпляється за мене і росте, неначе на зло мені.

Травень. Ось подумала: може, народити і віддати? У дитячий будинок не зможу, звичайно. Але знайти бездітну сім'ю можливо. Вирішила до ладу обміркувати цю ситуацію. Пішла в кав'ярню, сіла за столик. Прийшла подружка, сіла поруч. Струнка, добре одягнена, гарненька. А я бегемот! На мене ніхто не дивиться, я товста і страшна! Коли ж це скінчиться! Я втомилася. Мені важко дихати, я погано сплю і постійно хочу пити, набрякають ноги. Віддам в добрі руки, вирішено.

Літо це як страшний сон з лікарів, збережень, прибавок і набряків, а ще спека і спрага! Втомилася, хочу народити вже. Думаю, мене розуміють всі, хто пройшов через останні місяці. Сплю сидячи − якась вена пережимається, коли лежу. Все ще благаю про те ж − про втрату. Але вона все ще не почута.

Сьогодні друге вересня. Завтра у мене операція. Завтра я стану вільною, майже стрункою і зможу спати лежачи. Ура!

Третє вересня. Світла операційна, крапельниця, лікарі за ширмою. Потім біль, дали ще наркоз, я полетіла… Смутно пам'ятаю маленький клубочок на грудях, щось намагається цмокати. Ніяких емоцій. Чую голос лікаря: «Хлопчик, 4,300 кг, 56 см». Сплю. Опівдні − мені добре! Я сплю, зрідка прокидаюся, п'ю і сплю знову. Чую дитячі крики, з жахом чекаю, що мені теж принесуть. Але мені не несуть. Сплю. Привезли сусідок, теж прооперували. Третя година дня. Їм принесли дітей, а мені − ні… Сплю.

Вечір, половина восьмої. Мої сусідки годують вже другий раз, а мені не несуть. Вирішую проявити занепокоєння і прошу медсестру пояснити, де мій син. Вона обіцяє дитячого лікаря хвилин через 10. Чекаю. Прийшла дитячий лікар. Спокійно розповіла мені, що по дорозі з пологового залу в дитячий у мого сина почалися судоми і зупинилося серце. Його реанімували. Зараз він під апаратом. Прогнозів немає, потрібно чекати, чи доживе до ранку. Тупо слухаю і розумію тільки, що Господь мене почув! Ще розумію, що я цього вже не хочу! Я раптом усвідомлюю, що люблю, шалено люблю мою крихітку, мою кровиночку, моє маленьке, вистраждане, майже віддане і покинуте мною дитя! Я його люблю!

Питаю дозволу побачити ляльку і запросити священика, щоб охрестив малюка. Мені все дозволяють, розмовляють зі мною як з ненормальною. Йду в дитячу кімнату. З другого поверху на четвертий, курячим кроком і вчепившись в сестру, щоб не впасти, тремтячими після операції ногами. Йду повільно, весь цей час я реву і молюся, молюся так, як ніколи ще не молилася. Я прошу Бога про одне: залишити мені мого сина, не забирати його, якщо не забрав під час вагітності. Я так каюся, що не любила, не чекала сина, що молила про його смерть. Я так люблю його, Господи! Не забирай його у мене зараз! Залиш його мені! Він мені потрібен! Я не зможу без нього!

Дитяча реанімація. Прозора ванночка. У ній маленький голенький малюк, весь обвитий трубочками. У голівці катетер, на пальчику якась штучка ловить стукіт серця мого малюка. Гладжу маленьку голівку, липкі волосинки, беру в долоню його маленьку ручку. Господи, прости мене, дурну, і залиш мені мого сина! Приїхав священик і охрестив Олексійка, мій Божий дарунок. Я молюся про його життя…

Шоста година ранку. Сповзаю зі свого ліжка і йду в дитячу кімнату. Іду і не знаю, що почую: живий чи помер... Він живий! Він спить, монітор показує, як б'ється його серце. В 11-ій ранку його відвезли з пологового будинку в дитячу лікарню, в реанімацію. Потім я дізнавалася від сестри і батька моєї дитини, що син пережив третій день, а отже, буде жити. Потім дізналася, що УЗД головного мозку показало, що основні функції не постраждали, тобто моя дитина буде ходити, чути, говорити! А близько 70% діток після таких травм або не виживають, або стають «рослинами».

Нам пощастило. На восьму добу з реанімації мою радість перевели в палату і мене поклали з ним. Через 9 днів після народження я змогла нарешті взяти на руки мою дитину. Син ще місяць буде з катетером, ще місяць нам лежати в лікарні, робити уколи, пити таблетки... Але я щаслива! Мій малюк живий, я люблю його! Ми разом!

Нам вже 4 роки. Я дивлюся на мого сина, він збирається з татом в гараж міняти колеса на машині. Я згадую його радість від нової іграшки, від яскравого сонця, від посмішки сестри, від гри з братом, від катання на гойдалках з татом, від мого поцілунку... І з жахом думаю, що всього цього могло не бути. Не тому, що він міг померти при пологах, а тому, що я готова була зрадити його з самого початку. Напевно, Господь так дав мені зрозуміти і відчути мою дурість, відчути безмежну любов до сина і потрібність в цій дитині. Спасибі Йому за це. Я щаслива, що Господь не дав мені зробити помилку, що потім не забрав у мене дитину, а тільки допоміг зрозуміти, як син важливий для мене. Я найщасливіша мама, тому що кожен ранок бачу очі мого малюка, моїх старших дітей і розумію, що нічим не обділила їх, а тільки навчила, що чиєсь життя важливіше нової речі або дорогого телефону. Я намагаюся дати і речі, і телефони, і багато іншого, але цей урок − урок важливості чужого життя − буде для нашої сім'ї найголовнішим і незабутнім.

 

Джерело: http://vk.com/freshmotherssecrets

Ви тут: Головна Невигадані історії Кара чи дар Божий?