- Перегляди: 9119
У мене вже підростали двоє діток, коли виявилося, що я вагітна втретє. Та я повинна була перервати це життя. Іншого виходу в мене не було. Повірте, таке буває…
Виявилося, що аборт – платна послуга, і коштує досить пристойно. Звичайно, багато жінок думають по-іншому: операція позбавляє їх від проблем, а за це дійсно можна заплатити. Але мені чомусь це здалося парадоксальним.
І все ж я прийшла туди, в гінекологічне відділення лікарні. Декілька років тому я лежала тут з першою донечкою на збереженні. Я пам’ятаю, як ми з іншими майбутніми матусями засуджували «абортниць». Ми говорили, що деяким з нас важко навіть завагітніти, хтось не може виносити дитинку, але надії не втрачає, а вони… Та щоб ми… Та ніколи! І ось тепер це «ніколи» сталося зі мною.
Зазвичай «абортниці» чекають операції в особливій палаті, окремо від «матусь». Так спокійніше для всіх. І цього разу нас таких було в палаті четверо, а в сусідній – троє. Разом – семеро. Операції робляться кожного робочого дня. Я тоді спробувала порахувати: наприклад, в році двісті таких днів. Скільки ж дітей вбивають в одному цьому відділенні? А скільки в цілій країні? Одна справа читати статистику, а інша – зрозуміти на власному досвіді.
Мої сусідки
Моїми сусідками по палаті виявилися тридцятип’ятирічна жінка, ще одна трішки молодша і зовсім молоденька, років двадцяти, дівчина. Процедура відкладалася і ми розговорилися. Виявилося, що у всіх були свої, на їхній погляд, достатньо вагомі обставини, щоб сюди прийти. У першої (назвемо її Лариса) вже була дитина, хлопчик п’яти років. І вона більше не хотіла дітей. «Як би цього ще виростити, прогодувати», - говорила вона. Але чомусь вона не виглядала мені бідною, навпаки, вона була гарно вдягнена, на ній були дорогі прикраси, і загалом вона виглядала вельми елегантно. У другої (нехай буде Світлана) перша дитина народилася зовсім недавно, менше року тому, тому другого, за її словами, поки «народжувати ранувато». Третя, молоденька (нехай Наталя), йшла на аборт вже вдруге. Дітей у неї поки не було. Вони з чоловіком зовсім недавно купили собі квартиру, але не встигли ще зробити в ній ремонт. І тільки через це вона «поки» не хотіла народжувати.
Очікування
Ми сиділи на ліжках, розмовляли, навіть сміялися. Але мене не покидало відчуття дикості, абсурдності того, що відбувається. Ось чотири молоді жінки. У кожної свої, на їхній погляд, дуже важливі причини. Але це не відміняє того, що ми маємо намір вчинити вбивство. І ми можемо при цьому навіть сміятися. Людина взагалі дивна істота, повна протиріч і контрастів.
Медична допомога
Прийшла лікар, розповіла про операцію, про те, які ліки пити після неї, про ускладнення. Вона була спокійна та ділова. Для неї це був ще один робочий день. Потім зайшла санітарка, літня жінка, проста і трішки грубувата. Вона наказала всім нам заправити ліжка так, щоб потім було зручніше переставляти нас з каталки, коли ми ще не відійдемо від наркозу, і розказала, в якому вигляді ми повинні з’явитися в операційну. Було помітно, що для неї це також цілком звична справа. Якщо вона і засуджувала нас, то тільки за «необережність», через яку ми опинилися в абортарії. Її хвилював побутовий бік питання, а не моральний.
Наталина проблема
Потім нас знову залишили самих. Чекати було дуже важко. І справа навіть не в тому, що через майбутній наркоз ми від ранку нічого не їли, а в тому, що хотілося вже скоріше покінчити з усім цим. Щоб зайняти час, я розговорилася з молоденькою Наталею. Виявилося, що насправді їй хотілося мати дитину. Вони з чоловіком одружені вже пів року, але вдруге відкладають, бо ще не час, поки що є інші справи. Батькам своїм вона нічого не розповіла, тому що вони б заставили зберегти вагітність. Але вже коли вони з чоловіком вирішили, то вирішили. І ще вона багато говорила, так ніби себе вмовляла. Я намагалася пояснити їй, що ремонт – це не та причина, щоб робити аборт, але я розуміла, що не маю морального права переконувати її: чим я була краща? Та прояви я тоді трохи наполегливості - і одне життя було б збережене.
Спочатку оперували жінок з іншої палати. Ми тільки чули, як їздить по коридору каталка. І тут я здивувалася ще раз - все відбувалося дуже швидко. Звук коліс по кафелю доносився через кожні п’ять хвилин, якщо не частіше. Тобто виходило, що на саму процедуру вистачає лише дві-три хвилини. Що це в порівнянні з цілим життям, яке могла би прожити ця ненароджена людина?
Ось стали викликати з нашої палати. Я бачила, як йшли жінки і як їх привозили назад, як їх перекладали на ліжко, ставили їм на живіт пакет з льодом, накривали ковдрою, і в мені піднімався жах! Ні, це не був страх болю чи чогось іншого, а саме жахіття від того, що відбувалося в мене на очах.
Покликали мене
Я перейшла коридор, зайшла в операційну, лягла на стіл. Лікар відвернулася, вона готувала інструмент. Медсестра підійшла, щоб зробити мені наркоз. І тут мене затрясло, я дрижала всім тілом так, що це стало помітно. Медсестра запита, що зі мною. Їй було ніколи довго розмовляти, але не спитати вона не могла. І тут я зрозуміла, я все зрозуміла. Я зрозуміла, що ніколи, нізащо, ні за яких обставин, як би погано мені не було, не зможу вбити свою дитину, це вище моїх сил! Це неможливо. «Я не хочу», - ось і все, що я могла сказати. Я знала: ще мить, мені зроблять наркоз, і я вже нічого не зможу змінити. Але я встигла, я його врятувала.
Я повернулася в палату і розревілася. Плакала від щастя, що моя дитинка зі мною, вона тут, я знаю, вона в мені, і що вона мені вдячна. І я плакала за всіма тими, хто не міг спасти свою дитинку, за тими жінками, що були разом зі мною, і за тими, що були до мене і будуть тут, на цьому ліжку, потім.
І тут закричала Наталя. Наркоз відходив, і вона уже була при пам’яті, але поки ще не повністю. І прорвалося те, що вона намагалася приховати від самої себе. Вона благала повернути їй дитинку, вона металася по ліжку, поривалася встати і йти за нею. І це, напевно, було найстрашніше, що я бачила в своєму житті – плач матері за вбитим нею дитятком! Воно було потрібне їй, але, підкорившись помилковим уявленням про те, що правильно, а що неправильно в цьому житті, що важливо, а що може зачекати, вона позбулася його. І не могла собі цього пробачити.
А моєму малюку вже чотири місяці. Він вміє перевертатися зі спинки на животик і тягнеться сісти. Якщо це здається вам надто простим, то повинна вас запевнити, для такого малюка це серйозне досягнення. І, напевно, я люблю його трішки більше за інших моїх дітей, тому що він – вистражданий.
Джерело: http://afmedia.ru/node/327
